М.Сагайдаковський

 

ПРО ВИРІШАЛЬНІЙ ВНЕСОК

ДОКТОРА ГЕНРИХА СТАНІСЛАВОВИЧА МОСІНГА

У СПРАВУ ЛІКВІДАЦІЇ ВИСИПНОГО ТИФУ

НА ОБШИРНІЙ ЧАСТИНІ ЕВРОАЗІЙСЬКОГО КОНТИНЕНТУ

В МЕЖАХ КОЛИШНЬОГО СРСР

 

До 100-річчя з дня народження Г.С.Мосінга

 

Нарис є спробою охарактеризувати розділ наукової діяльності доктора Г.С.Мосінга, що стосується проблеми висипного тифу, привернути увагу до скромної постаті вченого-гуманіста, особисте і наукове подвижницьке життя якого чекає глибокого дослідження, достойної оцінки і гідне наслідування молодим поколінням.

 

Ще студентом Львівського університету в 1930 році Г.С.Мосінг започаткував, а в подальшому успішно розвинув епідеміологічний напрям у науковій діяльності Інституту всесвітньо відомого вченого професора Р.Вейгля винахідника першої вакцини проти висипного тифу, автора геніального методу вирощування збудника рикетсій Провачека в кишечниках лабораторої популяції вошей, що спричинилося до бурхливого розвитку рикетсіолгії у світі.

 

Наукове становлення Г.С.Мосінга відбувалося у надзвичайно вимогливому високоінтелектуальному середовищі Інституту Вейгля. Як молодий перспективний науковець Г.С.Мосінг був представлений лауреатові Нобелівської премії, патріархові рикетсіології Ш.Ніколю, відтак мав можливість стажування в Інституті тропічної медицини у Гамбурзі,побував в лабораторії лауреата Нобелівської премії Ж.Борде у Пастерівському інституті в Брюсселі.

 

У 1937 р. Г.С.Мосінг першим з числа співробітників Р.Вейгля захистив докторську дисертацію, присвячену епідеміологічним та серологічним дослідженням висипного тифу, що стало початком глибокого вивчення епідеміології цієї інфекції. Результати його роботи отримали високу оцінку і були опубліковані в офіціальному виданні гігієнічної секції Ліги Націй. Заслуги Г.С.Мосінга були відзначені державною нагородою, але подальша робота над проблемою висипного тифу була призупинена в звязку з вибухом Другої світової війни.

 

Після приєднання в 1939 році Львова до СРСР на базі Інституту Вейгля був заснований у 1940 році Львівський санбакінститут, який очолив талановитий організатор охорони здоров`я з великим досвідом керівної роботи Сергій Миколайович Терехов. В ці роки С.М.Терехов звернув увагу на примітну постать молодого доктора медицини Г.С.Мосінга, до котрого проникся симпатією, вбачаючи в ньому спеціаліста високого класу і глибоко порядну людину.

 

У важкі роки німецької окупації Львова Г.С.Мосінг не залишив свого вчителя, став його вірним помічником .

 

Спогадам про ці часи присвячені чисельні публікації, сповнені глибокої вдячності професорові Р.Вейглю за збереження життя, за можливість пережити роки воєнного лихоліття.

 

Багато авторів цих матеріалів тепло, з вдячністю згадують Г.С.Мосінга, який був змушений займатися керівництвом роботи з виробництва висипнотифозної вакцини, котру всупереч заборони німецької влади нелегально розповсюджував для вакцинації цивільного населення. Завдяки особистій мужності Г.С.Мосінга, його прагненню надати порятунок потребуючим цей препарат він достарчав до гетто, концентраційних таборів та до інших місць людських страждань.

 

З наближенням радянсько-німецького фронту виробництво вакцини було припинено, а Р.Вейгль на вимогу окупаційної влади був змушений в березні 1944 року переїхати в околиці Кракова. За цих обставин справа боротьбі з висипним тифом професора Р.Вейгля перейшла до рук Г.С.Мосінга. Наукова спадщина професора Р.Вейгля не загинула, продовжувала і далі служити людству.

 

При переході Львова до рук радянської влади в умовах воєнного розладу Г.С.Мосінг з нараженням на небезпеку власного життя дбайливо зберіг унікальне лабораторне обладнання та біологічний матеріал Інституту Вейгля. Завдяки Г.С.Мосінгу добре адаптована до утримання в лабораторних умовах популяція вошей Pediculus humanus і штами рикетсій, необхідні для виробництва вакцини в промисловому масштабі не були втрачені. Збереження цієї неоцінимої технології, опрацьованої професором Р.Вейглем, відіграло винятково важливу роль в справі ліквідації висипного тифу, служило базою для відродження інституту і його подальшої багатолітньої плідної наукової діяльності.

 

В умовах воєнного часу обставини склалися таким чином, що для добра справи у вирішальний спосіб знову долучився С.М..Терехов, який в 1944 році разом з радянськими військами повернувся до Львова як уповноважений до організації охорони здоров'я на звільненій від німецької окупації території.

 

С.М.Терехов добре розумів виняткову важливість праць Р.Вейгля для вирішення проблеми висипного тифу, і, знаючи Г.С.Мосінга з довоєнних часів як відданого учня Р.Вейгля, спеціаліста високого класу, винятково порядну людину, відданого науці і принципам гуманізму вченого, вдався до безпрецедентного кроку. Він призначив Г.С.Мосінга, не зважаючи на його перебування під німецькою окупацією, на керівну посаду виконуючого обов'язки директора заново створеного Львівського інституту епідеміології та мікробіології. Г.С.Мосінг виправдав довіру. Він в максимально короткий термін заснував висипнотифозний відділ і на його базі налагодив виробництво вакцини Вейгля, яка продовжувала служити справі боротьби з висипним тифом. В подальшому продукція вакцини була розширена, коли Г.С.Мосінг обняв посаду завідуючого висипнотифозним відділом інституту. Водночас він знову повернувся до фундаментального вивчення епідеміології висипного тифу, яке розпочав ще в довоєнні роки в інституті Вейгля, і яке було перерване окупацією. Спостереження за цією інфекцією в післявоєнні часи було продовжене. Г.С.Мосінг, використовуючи збережені методи Р.Вейгля, далі вивчав біологію збудника, методи лабораторної діагностики, накопичував все нові матеріали, на підставі яких в подальшому у нього склався свій погляд на перспективу остаточної ліквідації висипного тифу в епідеміологічних обставинах, які сформувалися на той час в СРСР.

 

На початку 50-х років, завдяки протиепідемічним заходам боротьби з висипним тифом на фоні зростання добробуту населення, епідемічні спалахи цієї інфекції в СРСР припинилися, рівень захворюваності знизився і висипний тиф реєструвався у вигляді вже поодиноких спорадичних захворювань. Поруч з цим, спостерігалися зміни клініко-епідеміологічного характеру захворювань. Так, спорадичні захворювання виникали переважно у осіб, які раніше - 15-20 років тому перенесли висипний тиф під час епідемій. Клінічний перебіг у повторно хворих все частіше був легким або середньої важкості, нерідко зустрічалися атипові форми. Між цими повторними спорадичними захворюваннями епідеміологічного зв'язку не спостерігалося. При найретельнішому обстеження досвідченим епідеміологам не вдавалося виявити вогнища інфекції чи встановити передачу збудника вошами, а в реакції Вейль-Фелікса все частіше спостерігалися низькі показники титрів або відємні результати. Захворювання реєструвалися протягом усього року без характерної для цього захворювання сезонності .

 

Такі клініко-епідеміологічні ознаки вимагали пояснення, але прихильники панівного, класичного погляду на епідеміологію висипного тифу, якого дотримувалася школа Л.В.Громашевського, вважали, що проблема висипного тифу достатньо вивчена, не потребує подальшого наукового обгрунтування і завдання остаточної ліквідації цієї інфекції в країні буде вирішене негайно в найближчі 1-2 роки. На їх думку, справа залежить лише від виконання організаційних заходів. Вони вважали, що, як і під час епідемій, коли госпіталізація хворих до лікарень, чи висипнотифозних бараків дозволяла припиняти розповсюдженнявисипного тифу, так і в нових умовах спорадичної захворюваності одномоментне проведення у всій країні подвірних обходів три рази на рік в точно визначені дні влипні, вересні та листопаді дасть можливість одномоментно виявити тагоспіталізувати всіх підозрілих хворих з ознаками, характерними для висипноготифу. В такий спосіб широка госпіталізація забезпечить ізоляцію усіх виявлених у краіні хворих на висипний тиф від решти здорової частини населення і, таким чином, обірвавши контакт між захворілими та здоровими людьми, вдасться назавжди припинити подальше розповсюдження цієї грізної інфекції в країні. Прихильники цього погляду, посилаючись на успішну ліквідацію в СРСР інших особливо небезпечних захворювань - чуми, віспи, холери вважали, що завдання швидкої ліквідації висипного тифу є цілком реальною справою. Ліквідацію висипного тифу вони уявляли собі як короткотермінову кампанію, яка складається з кількох лише атак на цю інфекцію у вигляді одномоментного виявлення та госпіталізації хворих у масштабах країни. Відповідно до цього, провідні вчені Академії медичних наук СРСР М.М.Жуков-Вережніков, В.Д.Тімаков та інші, розробили офіційну концепцію ліквідації висипного тифу в СРСР з допомогою одномоментного виявлення і госпіталізації хворих у всій країні. Проте, ці заходи, здійснені в широких масштабах, не дали очікуваних результатів. Офіційна концепція виявилася неспроможною і розпочата безпрецедентна за масштабами грандіозна кампанія, спрямована на ліквідацію висипного тифу в СРСР зайшла в глухий кут. Спорадичні захворювання продовжували реєструватися.

 

В цих умовах і вступила в життя інша концепція, опрацьована Г.С.Мосінгом. Ця концепція базувалася на результатах багаторічної роботи, розпочатої ще в довоєнний час в лабораторії професора Вейгля.

 

На підставі своїх багаторічних епідеміологічних спостережень і великого експериментального матеріалу Г.С.Мосінг науково обгрунтував і довів, що ліквідація висипного тифу в країні буде довготривалим, розтягненим на десятиріччя процесом, а не обмеженою кількома роками кампанією, як вважали автори офіційної доктрини. Посилаючись на спостереження Цінссера, який ще у 1934 році при вивченні спорадичних захворювань на висипний тиф серед європейських емігрантів до США, висловив гіпотезу, що такі захворювання являються рецидивами перенесеного багато років тому епідемічного висипного тифу, Г.С.Мосінг вважав, що спорадичні захворювання в СРСР теж мають ознаки рецидивних і будуть виникати в країні перманентно протягом десятиріч. Цінссер надав цим рецидивним захворюванням назву - хвороба Бриля.

 

Водночас ці спорадичні випадки висипного тифу є потенційно небезпечними і створюють загрозу виникнення епідемічних захворювань. На конкретних прикладах епідеміологічних спостережень Г.С.Мосінг підтвердив це положення. Він показав, що при наявності у захворілого на спорадичний висипний тиф педикульозу, такий хворий може стати джерелом інфекції. Збудник від нього може передаватися вошами оточуючим особам, викликаючи в них не спорадичні, а класичні епідемічні захворювання і навіть вогнищеві спалахи у вигляді чисельних епідемічних захворювань.

 

Відносно такого механізму виникнення епідемічних захворювань, Г.С.Мосінг зазначав: ... кожний новий випадок епідемічного висипного тифу віддаляє момент повної ліквідації цього захворювання в країні. Кожний новий випадок епідемічного висипного тифу - це можливе джерело шкоди і втрат у майбутньому.

 

Г.С.Мосінг передбачав, що ліквідація епідемічного висипного тифу буде вимагати величезних зусиль і постійної уваги медичного персоналу до цієї інфекції. Він закликав медичний персонал до постійної пильності щодо спорадичних захворювань, які напевно будуть виникати протягом десятиріч, оскільки в країні існує значна частина населення, яке перенесло в минулому висипний тиф під час пандемії в роки громадянської війни та інших спалахів цієї інфекції. Відповідно до концепції Г.С.Мосінга, необхідно систематично, протягом десятиріч ретельно виконувати комплекс заходів, спрямованих на максимально раннє виявлення хворих і боротьбу з педикульозом. Неухильне виконання цих заходів дало можливість ефективно запобігти виникненню свіжих випадків епідемічних захворювань і в такий спосіб справа ліквідації висипного тифу в країні була зрушена з місця.

 

Згідно з концепцією Г.С.Мосінга, остаточна ліквідація висипного тифу в країні здійсниться, коли демографічні процеси приведуть до повної елімінації носіїв персистентної інфекції.

 

Концепція Г.С.Мосінга, знаходячись у протиріччі до офіційної доктрини, яка обіцяла негайну, швидку ліквідацію висипного тифу в країні, відразу була піддана жорстокій критиці з боку прихильників класичного погляду на епідеміологію висипного тифу. Найбільшу лють викликала наведена рецидивна гіпотеза Цінссера. Саме посилання на іноземних авторів в ті часи, коли велася непримирима боротьба з космополітизмом, сприймалася вкрай негативно. Справа могла обернутися репресивним переслідуванням, але цього не трапилось.

 

Опоненти Г.С.Мосінга в своїх критичних статтях вживали вирази ... реакційна теорія Цінссера (І.І.Елкін, С.В.Гусліц), ... рецидивна - демобілізуюча теорія не може бути сприйнята (П.Ф.Здродовський) і т.п., не враховуючи ще більш гострих висловів з трибун різного роду нарад, зборів чи конференцій. Підтримати погляди Г.С.Мосінга відважився К.М.Токаревич, який у відповідь на його концепцію опублікував власні матеріали та роботи співпрацівників інституту епідеміології та мікробіології ім. Пастера.

 

Рівень знань про персистентну інфекцію і можливість її рецидивів в той час не були розвиненими і погляди Г.С.Мосінга викликали багаторічну і, як потім з'ясувалося, безпредметну дискусію.

 

А тим часом події розвивалися в напрямі, вказаному Г.С.Мосінгом. Відповідно до його концепції, в країні була створена дієва система протиепідемічних заходів, спрямована на недопущення виникнення нових випадків епідемічних захворювань на висипний тиф.

Г.С.Мосінг оприлюднюючи свою концепцію ліквідації висипного тифу, був добре підготовлений до розвитку подій, бачив перспективу далі, ніж його сучасники. Будучи не лише епідеміологом, але й прекрасним клініцистом, він заздалегідь оцінив ситуацію і прийшов до висновку, що виявлення спорадичних форм висипного тифу буде складати значні труднощі для лікарів-практиків, зважаючи на поширений атипічний, легкий або середньої важкості перебіг захворювань. З огляду на це, він ще на початку 50-х років визначив головні напрями наукових досліджень з проблеми висипного тифу і встановив, що для максимально повного виявлення спорадичних захворювань слід використати можливості лабораторної діагностики.

 

Ефективного втілення своєї концепції Г.С.Мосінг досягнув завдяки розробці надзвичайно вдалої, доступної для широкого практичного застосування реакції макроаглютинації рикетсій Провачека, яку П.Ф.Здродовський назвав - реакція Мосінга. Цей простий у виконанні і обліку результатів високоспецифічний і чутливий діагностичний тест знайшов широке застосування, в тому числі і в сільській місцевості в слабооснащених районних лабораторіях, котрі в післявоєнні роки ще тривалий час очолювали лише лаборанти, а не лікарі-бактеріологи. Опрацьований Г.С.Мосінгом метод використовувався безпосередньо в лікарнях, давав можливість швидко і максимально повно виявляти випадки захворювань на висипний тиф, включно з атиповими, стертими формами. Реакція Мосінга дала можливість розв'язати питання лабораторної діагностики висипного тифу, не вдаючись до спроби вирішити це завдання з допомогою існуючих на ці часи складних за технікою виконання, недосконалих інших реакцій.

 

Застосування тесту Мосінга увійшло до переліку затверджених Міністерством охорони здоров'я СРСР обов'язкових до виконання заходів боротьби з висипним тифом на території всієї країни, спрямованих на ліквідацію цієї інфекції. Таким чином, стало можливим при добре поставленій діагностичній роботі у повному обсязі здійснювати комплекс протиепідемічних заходів відповідно до концепції Г.С.Мосінга і не допускати виникнення епідемічних захворювань чи вогнищевих спалахів - прямувати до повної ліквідації висипного тифу в країні.

 

В цій справі вирішальну роль відіграло виробництво рикетсійного діагностикуму Провачека для реакції макроагглютинації Мосінга, яке спочатку здійснювалось на базі виробничої частини Львівського інституту епідеміології та мікробіології, а згодом відокремилось у самостійний заклад, Львівський завод бактерійних препаратів і врешті в Дочірнє підприємство Львівдіалік. Відповідно до технології, розробленої Г.С.Мосінгом, було налагоджене промислове виробництво діагностикуму для повного забезпечення потреб створеної в країні системи лабораторної діагностики висипного тифу. Цей препарат знайшов застосування не лише в клінічній практиці для підтвердження діагнозу, але виявився придатним також для визначення джерел інфекції при епідеміологічних обстеженнях вогнищ захворювання. Діагностикум давав можливість швидко та якісно здійснювати повне лабораторне обстеження при висипному тифі, включно з ретроспективною діагностикою віддалених захворювань, наприклад, при вивченні імунолонічної структури населення. Така універсальність препарату разом з простотою методики його застосування сприймалися медичними працівниками надзвичайно позитивно. Попит на діагностикум зростав, його виробництво розширювалося. Промисловий випуск діагностикуму здійснювався на підставі затверджених відповідно до законодавства документів, технічних умов та виробничих регламентів. Якість препарату перебувала під постійним контролем як на підприємстві, так і під наглядом Державного інституту стандартизації і контролю біологічних препаратів СРСР. Застережень щодо якості діагностикуму з боку контролюючих інстанцій не виникало. Безперебійне постачання цього препарату медичним установам протягом півстоліття дозволило тримати під постійним контролем епідеміологічну ситуацію з висипного тифу в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані, Середній Азії, Кавказі, Прибалтиці, Молдові, наближаючи ліквідацію висипного тифу до завершення.

 

Успіх цієї важливої справи був досягнутий завдяки кропіткій праці культивування збудника висипного тифу за методом Вейгля в безперервних пасажах протягом півстоліття і на цій основі здійснювалась продукція діагностикуму для забезпечення країни унікальним діагностичним препаратом.

 

Необхідно зазначити, що лише культивування рикетсій за методом Вейгля дає можливість отримати такий досконалий діагностикум, оскільки інші відомі технології для цього непридатні.

 

Торкаючись історії створення в СРСР системи лабораторної діагностики висипного тифу, слід відзначити особливий благородний внесок Г.С.Мосінга у цю справу. Мало кому відомо, що він, не будучи працівником підрозділу чи установи, які виробляли рикетсійний діагностикум (виробничої частини інституту чи Львівського заводу бакпрепаратів), протягом 20 років,з 1952 року і до виходу на пенсію у 1973 році, без будь-якої винагороди у вигляді заробітної платні, а лише на так званих громадських засадах керував виробництвом діагностикуму, забезпечуючи випуск препарату в необхідних кількостях, добровільно поклав на себе відповідальність за виконання промислового плану і якість продукції.

 

Як штрих до діяльності Г.С.Мосінга, хотілось би також відзначити те, що спеціальні маленькі пробірки і штативи, необхідні для реакції аглютинації, він виготовляв за свої особисті кошти і разом з діагностикумом висилав споживачам, забезпечуючи негайне застосування препарату. Поряд з цим Г.С.Мосінг не отримував для себе жодної платні за багаторічну добровільну годівлю неймовірно великої чисельності вошей при вивченні біології збудника під час формування своєї концепції ліквідації тифу і інших експериментах. У майбутньому це перевантаження негативно відбилося на стані його здоровя. Така відданість Г.С.Мосінга справі була викликана його палким бажанням якомога більше принести користі суспільству і звільнити людство від страждань, які спричиняв висипний тиф.

 

Добрі діла, пов'язані з виробництвом рикетсійного діагностикуму і раннім встановленням правильного діагнозу, окрім епідеміологічного значення, відігравали, також надзвичайно важливу роль у збереженні здоров'я пацієнтів. Завдяки ранній діагностиці хворі негайно отримували своєчасне специфічне етіотропне лікування, що вело до припинення інфекції, дозволяло уникати небезпеки ураження серцево-судинної системи і віддалених тяжких наслідків, що вкрай важливе для осіб похилого віку, а вони складали основний контингент захворілих.

 

На ниві служіння охороні здоровя і науці Г.С.Мосінг зблизився і підтримував багаторічні дружні, ділові стосунки з цілим рядом видатних вчених в різних галузях медико-біологічних наук - з В.М.Ждановим, В.Л.Рижковим, Л.О.Зільбером, П.Ф.Здродовським, М.П.Чумаковим, О.Ф.Білібіним, М.К.Кронтовською, Ш.Д.Машковським, Б.Я.Падалкою, Б.Л.Угрюмовим, С.М.Тереховим, І.Л.Богдановим, Е.П.Лукіним і багатьома іншими особистостями. Їх обєднували високі ідеали гуманізму, бажання принести якомога більше користі суспільству, медичній науці. З числа іноземних знаменитостей Г.С.Мосінг - спілкувався з Ж.Борде, Е.Брумптом, П.Жиру, Ф.Вейєром, Г.Вернером.

 

Своїм науковим правонаступником в рикетсіології Г.С.Мосінг вважав професора Евгенія Павловича Лукіна, автора чисельних фундаментальних праць, в тому числі прекрасної, вдумливо викладеної настільної книги з епідеміології рикетсійних захворювань, корисної праці як для науковців, так і лікарів-практиків. До речі, по науковим працям Е.П.Лукіна також вчився всесвітньо відомий американський риккетсіолог Г.Деш.(GregoryDatch). Особливо турботливі, теплі стосунки Е.П.Лукін підтримував з Г.С.Мосінгом у важкі часи, коли Г.С.Мосінг впав в немилість, вже перебував на пенсії. В цих сумних обставинах залишалися вірними також інші його друзі і колеги - В.М.Жданов, М.П.Чумаков, С.М.Терехов, Б.Л.Угрюмов та учні К.М.Синяк, І.С.Чертоганова.

 

Наш невтомленний літописець медичної науки Б.Л.Угрюмов будучи невилікувально хворим свій останній нарис присвятив історії дискусії, яка точилася з приводу наукових поглядів Г.С.Мосінга, майстерно виклав штрихи до портрету Генриха Станіславовича. Як відзначав Борис Леонтьевич, хоча ця праця складала для нього значні труднощі, була важкою, але водночас доставляла авторові надзвичайну приємність і задоволення, полегшувала страждання, була виразом глибокої духовної єдності цих благородних постатей. Як водиться, прийшлося шукати можливості опублікування нарису і тут з допомогою прийшов Головний редактор Мікробіологічного журналу В.В.Смірнов. Він щедрою рукою виділив пять сторінок свого часопису, незважаючи на переповнений редакційний портфель, а перед цим надав можливість Г.С.Мосінгу опублікування роботи, присвяченої Р.Вейглеві. В такий спосіб В.В.Смірнов показав приклад шанобливого ставлення до своїх попередників, приклад високих почуттів.

 

Цікаво, що незважаючи на жорстку багаторічну дискусію з епідеміології висипного тифу, особисті стосунки між Г.С.Мосінгом і Л.В.Громашевським були не лише коректними, але і напрочуд милими, зворушливими . Якось Лев Васильович визнав у притаманній йому емоційній манері, що наукові погляди Генріха Станіславовича призводять його до шалу, але як в людину, то він у Генриха Станіславовича закоханий.

 

Повертаючись до перебігу подій, повязаних з ліквідацією висипного тифу, слід зазначити, що відповідно до наказів, інструктивно-методичних вказівок та інших директивних документів Міністерства охорони здоров'я СРСР та республік, що входили до його складу, опрацьовані відповідно до концепції Г. С. Мосінга заходи профілактики висипного тифу виконувалися на території всієї країни. Захворюваність була взята під постійний контроль. Кількість зареєстрованих захворювань на спорадичний висипний тиф спочатку підвищилася за рахунок суттєвого поліпшення методів діагностики, віддзеркалюючи справжній стан захворюваності. А відтак з'явилася тенденція до її поступового зниження. З роками віддалювалися періоди епідемій, і все більше спостерігалася захворюваність у старших вікових групах населення, тобто мало місце старіння висипного тифу при зниженні загального рівня захворюваності. Хворіли переважно особи старшого та похилого віку. Це старіння стало ще одним незаперечним доказом, що спорадичні захворювання є рецидивами.

 

Паралельно з науковою діяльністю Г.С.Мосінг організував в Україні перший серед республік СРСР науково-методичний центр боротьби з висипним тифом. Він очолив цю структуру, взяв під свій особистий контроль епідеміологічну ситуацію та заходи боротьби з цією інфекцією. Створений центр користувався підтримкою як союзного, так і республіканського міністерств охорони здоров'я. Завдяки цьому відпала хибна практика приховувати у звітах дійсний рівень захворюваності на висипний тиф. Навпаки, збільшення числа захворювань оцінювалося як позитивне явище, будучи доказом добре поставленої діагностичної роботи. Таке сумлінне ставлення до справи дало можливість Г.С.Мосінгу брати під захист лікарів, у котрих була добре поставлена діагностична робота і вони без побоювання звітували правдиві данні про рівень захворюваності.

 

Винятково плідна праця Г. С. Мосінга була відзначена у світі, він був запрошений на сесію експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я, але дозвіл на виїзд він не отримав. З доповіддю в Женеві виступив колишній супротивник його поглядів П. Ф. Здродовский, котрий на цей час переглянув свої позиції, ставши прихильником концепції Г.С.Мосінга. Праця Г.С.Мосінга отримала всесвітнє визнання. Час линув, дієвість його концепції була беззаперечною, поступово стихала полеміка навкруги рецидивної гіпотези, врешті у 1973 році Міністерство охорони здоров'я СРСР офіційно оголосило про припинення дискусії відносно природи виникнення спорадичних захворювань на висипний тиф. Концепція ліквідації висипного тифу Г.С.Мосінга отримала повне визнання. Висипний тиф, що в минулому приводив до струсу основ суспільства, втратив актуальність.

 

Слід зазначити, що в процесі досягнення таких грандіозних успіхів в ліквідаціі висипного тифу траплялися події, які ставили під загрозу усю справу. Міністерство охорони здоровя СРСР на протязі десятиріч періодично обновлювало свої офіціальні документи: накази і методичні вказівки, щодо заходів з ліквідації висипного тифу, включно з переліком лабораторних тестів, де конкретно вказувалося на обовязкове застосування реакції макроаглютинації Мосінга як найбільш доступного тесту. Ця вимога була реалістичною і в практичній діяльності беззастережно виконувалася. Однак в середині восьмидесятих років з невідомих причин, скоріш за все через некомпетентність або недбальство, раптом зявилися чергові офіційні вказівки, де діагностичний тест Мосінга не згадувався, а натомість цілий розділ документу був присвячений опису методики, яка на онові біометрії певних ділянок кінцівок вошей дає можливість відрізнити одежну вошу від її різновидності, що паразитує на волосяному покрові, головної воші. Таке зайве, непосильне завдання для медиків-практиків з розділу ентомологічної таксономії можна було вважати за недоречний жарт, але вказаний конфузливий документ таїв в собі загрозу автоматичного припинення промислового виробництва рикетсійного діагностикуму для реакції Мосінга і колапсу в масштабах усієї країни лабораторної діагностики висипного тифу. Проте цього не сталося. Справа Г.С.Мосінга і за цим разом вистояла, як і в майбутньому при спробі відсунути його тест з основної позиції. Керівники підприємств-виробників рикетсійного дігностикуму Н.Г.Надеждина, а потім В.М.Мусянович зігнорували загрозу, продовжили випускати і постачати діагностикум для реакції Мосінга медичним закладам країни. Не будучи медиком В.М.Мусянович добре розумів важливість своєчасної діагностики висипного тифу у людей похилого віку і навіть в умовах економічної нерентабельності продовжував випуск препарату. Рикетсійний діагностикум продукувався з 1952 до 2008 рр Нажаль, колекція багаторічних послідовних серій цього унікального, надзвичайно корисного препарату, дбайливо закладена Г.С.Мосінгом, була в девяностих роках втрачена.

 

Повертаючись до історії ліквідації висипного тифу слід наголосити, що ретельне виконання передбачених концепцією Г.С.Мосінга протиепідемічних заходів в умовах зростання добробуту населення дозволило вперше в історії країни знизити захворюваність до безпечного в епідеміологічному відношенні рівня і привести цю грізну інфекцію на межу ліквідації. Дбайливо збережена Г.С.Мосінгом, наповнена новим змістом наукова спадщина професора Рудольфа Вейгля понад пів століття служила справі подолання надзвичайно небезпечного захворювання, страшні епідемії якого одвічно тривожили людство

.

Таким чином справа, розпочата в інституті професора Вейгля, який на протязі багатьох років підтримував і фінансував чисельні коштовні дослідження Г.С.Мосінга, знайшла втілення в здійсненні ліквідації висипного тифу на обширній частині Євразійського континенту.

 

Ця тріумфальна подія в історії світової епідеміології не знайшла належного розголосу подібно, як і скромне , благородне життя Г.С.Мосінга.

 

В травні 1973 року він без почестей і гідних відзнак за величезний, вирішальній внесок у справу ліквідації висипного тифу в СРСР, за багаторічну винятково плідну наукову діяльність був змушений вийти на пенсію. Подякувавши співпрацівників своєї лабораторії за службу, після напутственних слів і теплого зворушливого прощання Г.С.Мосінг назавжди покинув стіни свого закладу.

 

Його чекали нові добрі діла, але вже на іншій ниві.